Витоки дистанційної освіти

Дистанційна освіта (дистанційне навчання, освіта через інтернет, навчання з використанням інформаційно-комунікаційних технологій, електронне навчання – усі ці назви несуть у собі одне смислове значення) набуває сьогодні все більшої популярності. Дистанційна освіта не вимагає присутності здобувачів освіти в аудиторії. Це можливість навчатися та отримувати необхідні знання віддалено від навчального закладу в будь-який зручний час, у будь-якій точці земної кулі.

Історично дистанційне навчання виникло у 1840 році, коли сер Ісаак Пітман, вчитель англійської, запропонував навчання винайденої ним стенографії через поштовий зв'язок для студентів Англії (кореспондентське навчання). Для цього в 1843 р. було створено безкоштовне товариство кореспондентського навчання стенографії, де могли навчатися всі охочі. До такої ідеї його підштовхнула поява поштових марок. А через 16 років Чарльз Тюссе та Густав Лангеншейдт розпочали у Німеччині викладання мови заочно.

Вперше можливість отримувати вищу освіту на відстані була реалізована в 1858 р. у Лондонському університеті, коли кандидатам зі всього світу, незалежно від того, де і яким чином вони здобували освіту, було дозволено складання іспитів для отримання академічних ступенів бакалавра та магістра всіх спеціальностей (окрім медицини).

У 1877 р. Шотландський університет Св. Андрія запропонував програму кореспондентського навчання для жінок на звання ліценціата мистецтв, яка діяла впродовж 55 років.

Бурхлива розбудова залізниць у Північній Америці стимулювало поширення навчання за листуванням у США і Канаді. У 1874 році програма навчання поштою була запропонована університетом штату Іллінойс. У 1889 р. університетську освіту за листуванням запропонував університет Квін в канадському штаті Онтаріо (м. Кінгстон). У Пенсільванії щоденна газета під назвою «Кольєри інжініа» стала публікувати навчальні матеріали, спрямовані на поліпшення техніки гірських розробок і запобігання нещасним випадкам на рудниках. Ці публікації користувалися величезним успіхом, тому в 1891 році був розроблений самостійний курс, що слугував взірцем для програм навчання поштою різних предметів. В. Р. Гарпер у 1892 році заснував перше університетське відділення дистанційного навчання в університеті Чикаго, почавши експериментувати з позакласним викладанням у Баптистської теологічної семінарії. У 1911 році дистанційне навчання з’явилось в Австралії , коли почали свою роботу курси університетського рівня в Квінслендському університеті в Брісбені. 

Представники середнього класу, які мали можливість навчатися тільки у вільний від роботи час, надавали перевагу дистанційній формі навчання. Основними напрямами підготовки, які пропонували кореспондентські школи, були бібліотекарська справа, інженерна справа, менеджмент, економіка, математика та іноземні мови.

Перший каталог фільмів-інструкцій з’явилися у 1910 р, медіа інструкції були введені в багато освітніх програм до 1920 р. у вигляді слайдів і кіно. У 1932 р. державний університет штату Айова почав експериментувати з передачею навчальних курсів студентам на відстані. У 1962 році М. Янг в статті для журналу британського освітянського центру «Веа» запропонував «освіту на відстані, в якій би використовувалися методи кореспондентської освіти у поєднанні з радіо-і телемовленням» та створення «Відкритого університету» для підготовки людей до зовнішнього ступеня університету Лондона. BBС та Міністерство освіти розпочали дискусії з приводу «ефірного коледжу», а в березні 1963 р. робоча дослідницька група Лейбористської партії під керівництвом лорда Тейлора запропонувала експеримент на радіо та телебаченні: «Ефірний університет» для дорослого населення.

У 1969 р. була видана Королівська Хартія про створення Відкритого Університету Сполученого Королівства як незалежного, існуючого на одному рівні з іншими та автономного університету, який має право присвоєння вчених ступенів. У Великобританії 70-ті рр. XX ст. стали етапом стабільного розвитку дистанційної освіти, який проходив на тлі розширення мережі дистанційних вищих навчальних закладів: було відкрито близько 90 дистанційних коледжів різного типу.

Інші найстаріші центри дистанційної освіти в Європі – це Національний університет дистанційної освіти в Іспанії (58 навчальних центрів у країні, 9 за кордоном) і Балтійський університет зі штаб-квартирою в Стокгольмі, який об’єднує 10 країн Балтійського регіону.

В 1989 р. в США створено систему публічного телебачення (PBS TV), яка являє собою консорціум 1500 коледжів і телекомпаній. PBS TV включає в себе кілька навчальних програм, які транслюються по чотирьох освітніх каналах. Однак, основним недоліком телебачення, яке використовується як засіб навчання, було те, що воно не забезпечувало зворотного зв’язку.

Попри те, що у 80-ті рр. ХХ ст. комп’ютеризована дистанційна освіта вже була застосована в деяких навчальних закладах, лише з появою World Wide Web комп’ютерні та телекомунікаційні системи почали відігравати суттєву роль у дистанційній освіті. Після широкого впровадження сервісу WWW у 1993 р., дистанційна освіта, заснована на цій технології, отримала велике розповсюдження. На межі XX–XXI ст. кількість установ дистанційної освіти різних типів і рівнів в світі перевищило 1100. Одним з найбільш авторитетних в області дистанційної освіти сьогодні є Пенсільванський університет (Penn State University). Його досвід використовувався ЮНЕСКО при створенні концепції віртуального університету.

Розвиток дистанційної освіти в Україні розпочався значно пізніше, ніж у країнах Західної Європи і здійснювався дуже повільно з багатьох причин, зокрема, у зв’язку зі сприйняттям освітянами дистанційної освіти як конкурентної для класичної традиційної освіти.

У 2002 році Міністерство освіти і науки України запровадило експеримент з дистанційного навчання. Однією з можливостей, яку відкрила перед системою освіти і суспільством впровадження дистанційної освіти, була перша Програма розвитку системи дистанційного навчання 2004–2006 рр. (постанова Кабінету Міністрів України від 23 вересня 2003 р. № 1494). На виконання програми було розроблене перше Положення про дистанційне навчання, затверджене наказом Міністерства освіти і науки України від 21 січня 2004 № 40. З розвитком технологій у 2013 році було затверджено нове Положення про дистанційне навчання. Положення про дистанційну освіту та Концепція розвитку дистанційної освіти в Україні регулюють права та обов'язки учасників навчального процесу. Як визначено в наказі Міністерства освіти і науки України від 25 квітня 2013 р. № 466 «Про затвердження Положення про дистанційне навчання», дистанційне навчання – це індивідуалізований процес набуття знань, умінь, навичок і способів пізнавальної діяльності людини, який відбувається в основному за опосередкованої взаємодії віддалених один від одного учасників навчального процесу у спеціалізованому середовищі, яке функціонує на базі сучасних психолого-педагогічних та інформаційно-комунікаційних технологій. Основна мета комунікації полягає в залученні та мотивації учасників до навчання. У дистанційному режимі багато видів традиційної мотивації працюють не так ефективно, як на очних заняттях. Важливо проаналізувати ефективність технологій, використаних під час дистанційного навчання на карантині, зокрема й для того, щоб продовжити використовувати деякі з них для змішаного навчання, електронної підтримки очних занять тощо.

Пандемічні обмеження пов'язані з COVID-19 внесли корективи в освіту України. Вимушене дистанційне навчання стало викликом для всіх учасників освітнього процесу: вчителів, учнів та батьків. Організувати якісне навчання з використанням цифрових технологій, надихати й мотивувати учнів, давати раду технічним проблемам виявилось зовсім не просто. Час показав, що переналаштуватися на дистанційне навчання в Україні можуть громадяни, які мають середню, професійну, вищу освіту, а також ті, що мають можливість виконувати дистанційно необхідні завдання за допомогою освітніх технологій. Процес навчання побудований на використанні різних комунікаційних засобів. По закінченню такого навчання, студенти отримують відповідні сертифікати.

За матеріалами статей НБУВ "Розвиток дистанційної освіти (1998–2021 рр.)" і Пилаєва Т. "Історія розвитку дистанційної освіти в світі".